2.2. Діагностичні довідники
Важливу роль у професі психіатричної діагностики відіграють два довідника або посібники, які широко відомі під абревіатурами DSM-V і ICD-10. Обидві книги містять вичерпний список «психічних розладів» і використовуються клінічними лікарями та дослідниками у Великій Британії та багатьох інших країнах.
- DSM-5 (або DSM-V) — це п’яте видання книги «Посібник із діагностики та статистики психічних розладів»,яка була видана Американською психіатричною асоціацією.
- ICD-10 — це десяте видання довідника з Міжнародної класифікації хвороб, створеного Всесвітньою організацією охорони здоров’я у 2004 році, і надає інформацію про психічні розлади в розділі V. Пізніше ви побачите, як у цьому посібнику описується шизофренія.
Обидва посібники досить схожі за підходом, у них описуються багато однакових станів, а відрізняються вони способом об'єднання розладів у підрозділи та розділи. В обох довідниках перелічені симптоми (наприклад, поганий настрій, соціальна замкнутість, проблеми зі сном і слухові галюцинації), і, якщо особа страждає на певні з цих симптомів, тоді її можна віднести до певної діагностичної категорії захворювань (наприклад, депресія або шизофренія).
Автор і психолог-терапевт Джеймс Девіс провів інтерв'ю з деякими психіатрами, які брали участь у визначенні діагностичних категорій для книги «Посібник із діагностики та статистики психічних розладів», і зробив неочікуваний висновок. Спочатку він цитує доктора Роберта Шпіцера, який очолював групу, яка розробляла третє видання посібника:
Існує дуже мало розладів, визначення яких було зроблено за результатами даних конкретних досліджень... Для межового розладу особистості були проведені деякі дослідження, де розглядалися різні способи визначення розладу. І ми обрали те визначення, яке нам здалося найбільш точним. Але для інших категорій рідко можна сказати, що існує дослідницька література, яка підтверджує правильність визначення.
Якщо визначення не булі зроблені в результаті досліджень, Девіс дивувався, як їх могли погодити. Відповідь полягала в тому, що команда була змушена покладатися на консенсус різних думок. Інший член команди, професор Дональд Кляйн, описав, як вони прийшли до висновку, не маючи достовірних даних:
Ми просто це зробили. Упродовж трьох годин ми обговорювали ці питання. За столом сиділо близько дванадцяти людей, зазвичай хтось із нас був головуючим, і ще одна людина робила нотатки. Наприкінці зустрічі ми домовлялися, що обговорюватимемо далі. На наступному засіданні хтось погоджувався з включенням визначення, а інші продовжували обговорення. Якщо ми і тоді не доходили домовленості, то проводили голосування.
Хоча може здатися, що такий практичний підхід до розробки класифікації психічних захворювань, а саме досягнення домовленості у дискусії або голосування, має практичний сенс, але такий підхід не є науковим і залежить від думки фахівців, які брали участь в обговоренні. Було б дивно, якби симптоми таких захворювань, як діабет, астма чи інсульт, визначалися в такий спосіб, а не на основі ретельного обстеження пацієнта або результатів патологоанатомічних досліджень. Як ви дізнаєтеся далі, під час обговорення психологічних підходів, відсутність матеріальних доказів щодо більшості проблем психічного здоров’я призводить до суб’єктивності та вільної інтерпретації.